Герой антирадянського опору Лев Любарський: подвиг замаху на червоного генерала-особиста, видача родичами, розстріл | Zarenreich

Герой антирадянського опору Лев Любарський: подвиг замаху на червоного генерала-особиста, видача родичами, розстріл

Армия, В стране, История, Общество, Политика, Статьи, Українська ↓ / 19 июня 2015 г.
Жертви Сталiна

Липень 1928 року. Світлий літній вечір у Москві. Повільно просувається в гору по безлюдному провулку вагон московського трамвая. У вагоні мало пасажирів. У кутку біля виходу на передньому майданчику сидить військовий років 40. По петлицях можна впізнати, що це великий працівник ОДПУ в «генеральських чинах». Чому він їде в трамваї, а не в авто-машині — цього ми ніколи не дізнаємося. Несподівано з протилежного сидіння встає молодий чоловік, який стежив за ним, і 4-ма пострілами з револьвера у груди вбиває чекіста наповал, потім зіскакує, користуючись тихим ходом, з трамвая і ховається в пустельному провулку. Нечисленні пасажири зупиненого вагону метушаться навколо вбитого. Вони не підозрюють, що перед ними труп одного з великих нелюдів — начальника Особливого відділу та члену колегії ОДПУ Шапошнікова. Чому він, керівник радянської розвідки і контррозвідки, який відав розшуком в рядах червоної армії, права рука іудея Гершеля Ягоди, так безтурботно їхав, без охорони в напівпорожньому трамвайному вагоні? Загадка! Ще загадковіший вигляд особи, яка стріляла!

Двадцятирічний студент одного з московських вузів Лев Олександрович Любарський зустрів революцію 9-річним хлопчиком. Розумний і чуйний юнак жив із заміжньою сестрою Ольгою Олександрівною (яка була заміжня за завідувачем бухгалтерськими курсами Шовковим) і братом Глібом Олександровичем. Товариші-студенти любили Льовушку, обурювались між собою більшовицьким ярмом, але ніколи ніхто не підозрював — до чого може довести юнака пекуча душевний біль за рідну країну, яку вже одинадцятий рік терзав більшовицький спрут. У кого з чесної російської молоді не зароджувалося у ті роки пристрасне бажання вбити будь-яку з кремлівських гадин: нахабного чи іудея з хрипким тенорком Овсєя Радомислінского-Зінов’єва, крикливого Бронштейна-Троцького, який ще намагався повернути собі колишню владу, похмурого п’яницю Рикова, який хитро забирав у руки владне кермо серед кремлівських інтриг і взаємних підсиджувань вусатого грузина, який донині роздирає нашу батьківщину. Але їх так охороняли. До цих боягузливих катів не добратися. Мрії палких юнаків залишаються мріями. Але Левушка Любарський був охоплений однією думкою — принести себе в жертву, обмінявши свою юну голову на будь-кого з більшовицьких скорпіонів. Він вирішив діяти один. Треба було, на його думку, показати, що не одні емігранти борються проти більшовизму. Здобувши револьвер, він довго намагався зустріти кого-небудь з радянських володарів. Але вони нікуди не показувалися.

Випадково йому якось вказали в обличчя Шапошнікова і він простежив його поїздки на трамваї вечорами завжди у тому ж напрямку. Липневим вечором він сів слідом за чекістом у вагон, і з розрахунку коли трамвай уповільнює хід — застрелив чекіста, зіскочив і відразу зумів сховатися. Але далі розгортається можлива лише при радянській психології драма. Після того як Лев благополучно прибіг додому, він розповідає сестрі і брату, що він «наробив». Ті охоплені жахом. Що робити? Куди його приховати? Як їм самим не уникнути небезпеки, що загрожує, оскільки за радянськими поняттями про право, сім’я несе страшну кару за вчинок кожного з членів сім’ї. Вони вирішують, що Леву не сховатися. Через годину-другу його знайдуть і розстріляють. Постраждають і вони. Всю ніч вони вмовляють Лева погодитися на такий страшний вихід: дати себе відвести на Луб’янку під виглядом божевільного. Адже в інших країнах душевна хвороба звільняє від відповідальності.

Рано вранці брат і сестра відводять юнака в міліцію, тримаючи його за руки, і розповідають, що він давно виявляв ознаки душевного розладу, а напередодні прибіг додому і, плутаючись, став запевняти, що десь когось убив. Злякавшись його розповіді, вони просять міліцію допомогти його направити до божевільні. Але міліція вже була піднята на ноги і шукала по всьому місту таємничого вбивцю. Зараз же заарештували всіх трьох. Потім заарештували всіх їх рідних і знайомих. Вся сім’я Любарських: Лев, Гліб і Ольга були розстріляні, а їхні друзі отримали по 10 років ув’язнення за ст. 58 п. 8 і п.11 за «участь у підготовці терористичного акту». Ще одна загадкова подробиця: з усіх заарештованих у цій справі випущеним на свободу був чоловік Ольги — завідувач бухгалтерськими курсами у Москві, Шелков, чомусь відразу призначений завідувачем кафедрою бухгалтерії в одному з вузів Ленінграду. На початку вересня 1929 року він у Ленінграді прочитав свою вступну лекцію і в наступну ніч повісився. Всю цю страшну історію восени 1931 року розповів мені на Біломорському каналі один з друзів покійного Льва Любарського.

Навесні 1932 року в Москві відбулася комедія суду над двома чекістами Васильєвим і Штерном, які провокативно стріляли у радника німецького посольства фон Твардовського (подробиці добре викрито Альбрехтом в його книзі «Відданий соціалізм»). У ході цього процесу вперше говорилося про вбивство рік тому Шапошнікова, причому намагалися запевнити народ, що постріли в Шапошнікова і німецького дипломата справа рук однієї організації, бо … Васильєв і Штерн вчилися на курсах проф. Шелкова. Однак друзі покійного Льва Любарського, впевнено говорили, що радянська преса вірно передає лише зовнішню обстановку вбивства Шапошнікова, але приховують, що Лев діяв абсолютно один, на свій власний ризик. Останнє підтверджується поведінкою його сім’ї: будь у нього хоч один спільник, він би намагався у нього сховатися, а не прибіг би додому, де його зрадили рідні. Загадкове самогубство чоловіка Ольги, якого відпустили чомусь реабілітованим в очах ДПУ, спонукало їх поблажливо дивитися на «жертви», якими він купив у ДПУ своє життя і свободу, і нову кафедру. Це радянське життя і свобода, і професорська кафедра виявились для нього настільки огидно гіркими, що він, надівши петлю на шию, добровільно пішов за дружиною та двома її братами з радянського раю в інший світ, «де немає хвороби, печалі … ні ДПУ!». Раз ця молодь, яка безглуздо розривається на частини на Біломорському будівництві через те, що палкий юнак своїми пострілами мимоволі накликав на своїх друзів багаторічні муки, визнала «Льовушку», як вони його між собою називали, героєм, то чи сміємо ми з цим не погодитися?

- Проф. Гротов, газета «Зоря», Берлін, №23 (126), неділя, 19 березня 1944, с.3.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>